Віра Миколаївна на цей час уже присвятила своїх кращих 43 роки  праці в улюбленій гімназії № 1, як Учитель з великої літери. Вони разом -  єдине ціле. Школа дає їй натхнення і терпіння, вона ж дає своїм учням  міцні знання, примножуючи тим честь і славу школи. Перша зустріч зі школою відбулася ще раніше, коли маленька Віра переступила поріг рідної альма - матері під щемливу мелодію шкільного дзвоника, тут старанно навчалася до 1966 року. Вона відчувала серцем своє покликання, і у 1969 році дружний педагогічний колектив школи прийняв Віру Миколаївну у свою сім’ю і вона з головою  поринула у швидкоплинне шкільне життя.

З 1985 до 2005 року Віра Миколаївна працює директором, вона піднімає рейтинг першої школи, згуртовує педагогічний колектив,  навчає вихованців любові до рідного слова, Вітчизни, вчить не розминатися з правдою, створює атмосферу добра. За ці  роки авторитет школи підіймався на очах, все більше учнів закінчували школу з медалями і, що не менш важливо, згодом ставали професіоналами своєї справи, кількість учнів зростала. За її підтримки в школі працювали дитячі об’єднання «Бомонд», «Неlр», « Джерело», «Юні слідопити».

У 1982 році Кукса В.М. була нагороджена значком «Відмінник народної освіти», їй присвоєно  почесне звання «Заслужений учитель України». 

Орлова Тетяна Захарівна

Тетяна Захарівна працює в закладі «НВК: СЗШ І ступеня з поглибленим вивченням іноземних мов - гуманітарна гімназія № 1 ім. М. І. Пирогова Вінницької міської ради» на посаді вчителя англійської мови з 1968 року. За цей період проявила себе як талановитий і творчий педагог і керівник. Як вчитель англійської мови відзначається особливим професіоналізмом, ґрунтовною освітою, високою методичною грамотністю.

Завдяки відповідальному та добросовісному ставленню до улюбленої справи досягає високих результатів, виробивши свою власну систему роботи. Прагне і вміє бачити свою діяльність збоку, об’єктивно оцінює і аналізує її, виділяючи сильні сторони. Постійно забезпечує стійкий результат навчання. Її учні неодноразово ставали переможцями міських та обласних олімпіад з англійської мови. Є постійним наставником і порадником для молодих колег. Постійно шукає найбільш ефективні форми роботи та прийоми переконуючого впливу на кожного учня на уроці.

Уманець Раїса Семенівна

Ішов 1941 рік. Вінницька земля горіла та плавилась від вибухів ворожих снарядів. Гинули солдати, дорослі вінничани, гинули безневинні діти, які ніяк не могли зрозуміти, навіщо ця страшна війна. П’ятирічна Раїса Уманець йшла по вулиці Гліба Успенського від подружки до свого дому. Мама відпустила її погратися на півгодини. Гра закінчилася, і от вона бігла додому. Раптом страшний  свист заклав її вуха. Раїса не встигла зупинитися, як щось підняло її та підкинуло високо в небо. Вже присипана землею, дівчинка зрозуміла, що то була бомба, яку скинув ворожий літак, що саме пролітав над Старим містом. Може, німецький льотчик бачив дівча, що бігло вулицею, і спеціально кинув бомбу на неї?

Але з долею не посперечаєшся, бо вона визначила для Раїси Уманець важливе завдання: навчати та виховувати дітей.  Обрала майбутню професію Раїса ще під час навчання у школі №22, яку, до речі, закінчила зі срібною медаллю.

За досягнення педагогічного колективу школи у 1984 році Уманець Раїсі Семенівні присвоєно почесне звання «Заслужений учитель України».

Антоненко Галина Опанасівна

Мабуть, у всякому ділі вона  досягла б  виробничих висот. Така вже у неї вдача – запальна і невтомна. Але хист її повнозерно заколосився на уподобаній ще змалку вчительській ниві. Більше 40 років Антоненко Галина Опанасівна бездоганно служила їй. 

У великій учнівській родині повага приходить до тих, хто працює старанно, щедрою рукою сіє добірні зерна розумного і вічного. Саме такою знали у Вінницькому НВК: ЗШ І-ІІІ ступенів-гімназії №2 Антоненко Галину Опанасівну – учителя географії.

46 років працювала Галина Опанасівна учителем географії, з них – 25 років – у школі №2, де у повній мірі реалізувала знання, здобуті в Немировському педагогічному училищі та Київському університеті.

Розпочинала педагогічну діяльність піонервожатою, а закінчувала учителем-методистом, відзначеним Указом Президента за визначні досягнення у справі розбудови національної освіти званням  «Заслужений учитель України». 

Гребінник Мирослава Андріївна

Учитель… Це той художник, який наповнив сторінку книги життя океаном знань. Завдяки старанням і клопіткій праці вчителя ця сторінка набуває неперевершеної краси і досконалості.

Педагог – це той самий скульптор. Він не формує нас зовні, не виліплює риси обличчя, він виявляє наші здібності і допомагає їм розвиватися.

Мирослава Андріївна Гребінник, людина з великої букви та з великим серцем, вчила своїх учнів умінню жити в колективі, чуйно ставитися до товаришів, бути кмітливими, добрими, щирими, мудрими, завжди приходила на допомогу, уміла знайти підхід до кожного зі своїх учнів. 

Мирослава Андріївна  – учитель за покликанням, її не можна уявити собі ніким іншим як учителем. Викладання стало її життям. В кожній дитині вона залишила частинку себе. Вона раділа раділа за них і за це вони її дуже любили. Це людина з багатим духовним світом. Усіх завжди вражала її внутрішня краса. Який би в неї не був настрій, вона завжди випромінювала спокій і душевне тепло. Ця людина вчила учнів перших мудрих істин. Вона говорила про те, що потрібно ставитись до кожного так, як би ти хотів, щоб усі ставилися до тебе. Якщо будеш допомагати іншим, то і тебе завжди підтримають в тяжку хвилину, будеш посміхатися - і люди навколо тебе також посміхнуться і побажають тобі добра та щастя.

Дубчак  Людмила  Миколаївна

Про діяльність Дубчак Людмили Миколаївни можна сказати словами Л.М.Толстого : «Якщо вчитель поєднує в собі любов до справи і до учня – він досконалий вчитель». Педагог добре розуміє, що коли учні довірили їй свої долі, то розпоряджатися ними треба  мудро.

Багато років  Людмила Миколаївна очолювала роботу школи, творчо працювала на уроках російської мови і літератури, допомагала колегам, адже бути хорошим викладачем – це означає любити те, що викладаєш, та любити тих, кому викладаєш. Її родина – це справжня вчительська династія, де ерудиція, порядність, любов до дітей передаються з покоління в покоління. Вона чудово розуміє, що вчаться у тих  кого люблять.

Глухенька Ганна Григорівна 

Учитель не той, хто вчить, а той, у кого вчаться. Саме ці слова є творчим кредо Глухенької Ганни Григорівни – мудрого директора, досвідченого викладача, талановитого наставника. Ця людина – яскравий приклад того, що вчителями не стають, ними народжуються. Хоча, звичайно, педагог – це не тільки Божий дар, а й відповідальність. Порядність, постійне самовдосконалення.

Учитель і учень ростуть разом. У цьому можна було пересвідчитись, спостерігаючи за щоденним спілкуванням Ганни Григорівни з учнями. Недарма всі, хто її добре знали, щиро переконані, що серце цієї людини віддане дітям. 

Робота для Глухенької Ганни Григорівни  - улюблений спосіб пізнання, самовираження, адже посередній учитель розповідає, хороший учитель пояснює, кращий учитель демонструє, великий учитель надихає.

Іщук Лідія Федорівна 

Іщук Лідія Федорівна народилася 07.06.1937 р. у м. Вінниця в сім’ї робітників. Тато Лідії загинув на війні у Фінляндії, а мама все життя пропрацювала на хлібозаводі робітницею. Навчалась маленька Ліда в школі № 5, любила математику і фізику. В 1955 р. вступила до Вінницького педагогічного інституту імені М. Коцюбинського.

Завжди вирізнялась стійким характером, організаторськими здібностями, власною точкою зору і особливим талантом до математики. Довгий час Лідія займалась спортом. Була членом збірної України з греблі, членом збірної СРСР «Динамо», двічі ставала чемпіонкою України з греблі. 

З 1963 року Лідія Федорівна влаштувалася працювати у рідну школу №5 м. Вінниці, в якій довгий час обіймала посаду секретаря партійної організації, була членом Міському партії.У 1971 році з посади вчителя Іщук Л.Ф. була переведена на посаду заступника директора школи з організаційних питань, а у 1982 році – призначена директором вечірньої школа №24. З 1986 по 1992 рр. працювала директором рідної школи №5.

За багаторічну плідну працю, успіхи у навчанні й вихованні молодого покоління, активну участь у суспільно-корисній діяльності Іщук Лідія Федорівна нагороджена медаллю В.І. Леніна, медаллю «Ветеран праці», званням «Відмінник народної освіти». 

Шмагалова Лідія Василівна

Шмагалова Лідія Василівна, вчителька української мови та літератури, - людина незвичайна, життя її подиву гідне…Бо хіба ж кожен може поєднати улюблену роботу і прожити щасливо у шлюбі? І не рік, не два, не десять, а цілих 50 років! Лідія Василівна щаслива, бо має велику дружню сім’ю, люблячого чоловіка - вірного товариша, порадника, вдячних дітей та внуків, для яких вона є взірцем.

Розпочала свою трудову діяльність старшою піонервожатою в залізничній школі № 12 станції Холоневська Калинівського району.

У 1960 році за сімейними обставинами переїхала з дідусем у місто Бершадь. Навчаючись у Вінницькому педагогічному інституті, Лідія Василівна продовжувала працювати в Бершадській середній школі № 1. Спочатку була старшою піонервожатою, потім вчителем української мови та літератури, методистом райвно, організатором позакласної роботи.

За 20 років, прожитих у місті Бершадь (1961-1981), Лідія Василівна закінчила інститут, народила й виростила трьох синів, стала люблячою мамою, мудрою порадницею, досвідченим педагогом.

Зорепадом пролетіли роки у нашій рідній Вінницькій СЗОШ № 8, де Лідія Василівна почала працювати з 1981 року, спочатку вчителькою словесності, згодом заступником директора школи, знову вчителькою. 

Жученко Олена Василівна

Голодного тридцять третього року народилася на світ дівчинка в родині вчителів.

Та щасливе безхмарне дитинство перервала жорстока війна. Жахливі спогади залишилися у пам’яті Олени Василівни назавжди. Адже саме у ці роки загинув її батько в боях під Сталінградом… Лише два відсотки живих залишилося від військового училища, де працював її тато.      Усе своє життя Олена Василівна намагалася жити так, щоб не було соромно пам`яті свого батька.

Та святковими салютами відлунав День Перемоги. Здавалося, що починається нове спокійне життя. Та знову Олена Василівна відчула гіркоту втрати близької людини. Адже в голодному 1947 році помирає її мати, і дівчинка залишається круглою сиротою..  Голодним і холодним згадує своє дитинство жінка…

Цікавий трудовий шлях пройшла Олена Василівна за своє життя. Довелося працювати в різних школах міста Вінниці, інспектором обласного управління освіти, вихователем в дитячому садочку. Яскравою сторінкою пролетіли роки стажування у Франції та Монако.  Працювала Олена Василівна Жученко й у Марокко перекладачем у геологічній групі.

Та останні двадцять років трудової діяльності були присвячені школі №8 у місті Вінниці. Сама Олена Василівна згадує: «За моїми роками стоїть велика, цікава та улюблена робота, громадська діяльність і друзі-вчителі, батьки, а також вдячні учні, які не забувають своїх наставників».Часто теперішні учні відвідують колишнього заступника директора, розповідають останні новини, звертаються за порадою..

Механіч Галина Андріївна

По-різному приходять до школи вчителі, і по-різному складаються їхні долі. Це неминуче, оскільки диплом педагогічного вузу - всього лише документ на право прилучення до великої та надзвичайно складної справи. А складність учительської праці в тому, щоб знайти шлях до кожного учня, створити умови для розвитку здібностей, закладених у кожному. Найголовніше - вчитель повинен допомогти учневі усвідомити себе особистістю, пробудити потребу в пізнанні себе, життя, світу, виховувати в ньому почуття людської гідності, складова якого - усвідомлення відповідальності за свої вчинки перед собою, товаришами, школою, суспільством. Від віри вчителя в можливості кожного свого учня, від його наполегливості, терпіння, уміння вчасно прийти на допомогу залежать успіхи його учнів на важкому шляху пізнання.

Саме таким вчителем – вчителем за покликанням – і є Галина Андріївна Механіч.

Галина Андріївна закінчила Вінницький педагогічний інститут ім.Островського у 1970 році. З тих пір більше 40 років свого життя вона присвятила педагогічній праці, досягнувши найвищого визнання з боку колег і держави, отримавши категорію «Вчитель вищої категорії», звання «Методист», «Відмінник народної освіти».

У 1998-2000р.р. стажувалась у Британській Раді (м.Київ), де їй було встановлено категорію «Вчитель методики викладання англійської мови». Багато років співпрацювала з Вінницьким обласним кабінетом іноземних мов Вінницького обласного інституту післядипломної освіти вчителів в якості лектора і викладача.

Запонюк Валентина Олександрівна

У 1968 році закінчила Павлодарський педагогічний інститут в Казахстані. До вступу працювала вихователем у дитячому садку. В дев’ятому класі пройшла підготовку вихователів і пішла працювати (в місті відкривалися дитячі садки через наплив людей, що «їхали піднімати цілину»).

Своє навчання продовжила у вечірній школі для робочої молоді.

Після закінчення інституту працювала вчителем в школі, а за сумісництвом  і в дитячій кімнаті міліції. З агітбригадою їздила по області, де зустріла свою другу половину – чоловіка Володимира, який приїхав із Вінниці на цілину по комсомольській путівці.  У 1971 році молода пара приїхала на Україну.

Вся молодість Валентини Олександрівни була пов’язана  з піонерським та комсомольським рухом,  суспільною роботою.  Під час роботи в загальноосвітній школі №12 її обирали  головою профкому, секретарем партійної організації, депутатом районної ради ХХІ скликання.

У загальноосвітній школі №12 Валентина Олександрівна працювала   з 1973 по 2001 рік (28років) учителем математики, організатором позакласної роботи. Останні чотирнадцять років – директором школи.

Після виходу на пенсію продовжує працювати з учнями, які через хворобу навчаються вдома: три роки в ЗОШ №15 – філії лікарні імені Ющенка, решту часу до сьогодні – в закладі «ЗШ І-ІІІ ступенів №27 ВМР».

Шевчук  Володимир Прокопович

Кожна школа має своє обличчя. Загальноосвітня школа №15 набула свого яскраво окресленого і загальновідомого в місті вигляду в період з 1977 до 2003 року, коли очолював її колектив Володимир Прокопович Шевчук.

За 25 років керівництва школою він не тільки зумів зберегти кращі традиції, а й примножив та утвердив славу школи, працюючи зі справжніми педагогами-професіоналами, залучаючи до спільної справи батьківський загал, громадськість та збуджуючи учнівський інтерес до навчання, до пізнання навколишнього світу.

За вагомий внесок у розвиток освіти і виховання Шевчук Володимир Прокопович нагороджений багатьма похвальними листами, подяками, значками, визнаний кращим директором року – 1998. Він також « Відмінник народної освіти України », має звання « Учитель вищої категорії » та звання « Учитель –методист ». В 2004 році Шевчука В.П. за рішенням  Нещодавно він також удостоєний нагороди-значка «Василь Сухомлинський».

Павленко Тетяна Миколаївна

Одна із перших вчителів шістнадцятої, та, що відкрила двері школи на Свердловському масиві майже чверть століття тому, Тетяна Павленко добре  знає, як розкрити школярам такий непростий світ, аби вони не лише одержали свіжу порцію знань, а й розпочали свій день з усмішки.

Ще у Вінницькому державному педагогічному інституті, де навчалась протягом  1965-1969 років, викладачі звертали увагу на її уміння спілкуватися з людьми, бути доброзичливою і виваженою. Саме на педагогічній практиці з’явилися азарт і бажання бути кращою, з’явилося розуміння професії і бажання працювати, досягаючи більшого.

З 1988 року Тетяна Миколаївна працює вчителем російської мови та зарубіжної літератури у загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів №16 м. Вінниці. У педагогічній справі поза лаштунками залишається рутинний процес перевірки зошитів, підготовка до уроків, позакласних заходів.

Тетяна Миколаївна – особистість творча, цікава. Була призером конкурсу «Вчитель року - 89» м. Вінниці, проводить відкриті уроки для вчителів міста та області, для слухачів курсів ВОІПОПП.

Учитель вищої категорії, «вчитель-методист», «Відмінник освіти України». Але червоні доріжки й відзнаки – не те, за чим женеться Тетяна Миколаївна. Головне – зробити яскравий урок, який був би цікавим і потрібний її учням.

Блащук Галина Григорівна

Блащук Галина Григорівна пропрацювала в школі понад 40 років. Було все. І сльози, і розчарування, і хронічна втома. Не було лише одного: шкодування за колись зроблений вибір.

8 травня 1928 року на Черкащині в Монастирищенському районі в родині колгоспників народилась  дівчинка – Галина.

Жага до знань освітила весь її життєвий шлях, навчання в школі промайнуло як одна мить.

Незмінним і твердим було рішення вивчитися на вчителя. Навіть перша невдала спроба – не вступила до педагогічного інституту в м. Черкаси – тільки загартувала її.

Галина Григорівна була активною комсомолкою, була обрана делегатом ХІV з’їзду ЛКСМ України.

1949 рік. Галина Григорівна вступає до Вінницького педагогічного інституту, який закінчує з відзнакою і в 1953 році направляється на роботу в рідну школу.

Потім – робота вчителем у школі № 11, 25. В 1961 році стала завучем середньої школи № 6.

Любов’ю всього життя стала середня школа № 19 м. Вінниці, директором якої з 1967 року стала Галина Григорівна.

Багато сил, терпіння, часу доклала Галина Григорівна за 17 років, що була директором: за цей час в школі побудували майстерні, спортивний зал та біологічний кабінет з оранжереєю. На пришкільних ділянках вміло з дітьми вирощували врожай вчителі біології.

В 1984 році Блащук Г.Г. вийшла на пенсію за станом здоров'я, але ще 4 роки плідно працювала вчителем російської мови і літератури.

Відмінник народної освіти, Заслужений вчитель Галина Григорівна Блащук і до цього часу переконана, що школа – не приміщення, не кабінети. Школа – це піднесенний дух, мета, мрія, яка зацікавлює зразу трьох – вчителя, учня, батьків – і тут же реалізується.

Народилася Надія Павлівна у містечку Часів-Яр Артемівського району Донецької області 22 червня 1949 року в учительській сім’ї. Семирічна Надійка в 1956 році пішла до першого класу місцевої школи, а в 1966 році успішно закінчила 10 клас середньої школи міста Часів-Яр.

У 1967 році здійснилася мрія Надії Павлівни: вона стала студенткою філологічного факультету Донецького державного університету. Роки навчання пролетіли швидко, і в 1973 році, закінчивши університет, переїхала на постійне проживання до міста Вінниці разом зі своєю великою родиною.

Розпочала свою педагогічну діяльність піонервожатою в середній школі №33, згодом працювала вчителем початкових класів в середній школі №11, а через рік талановитого молодого вчителя призначили заступником директора з виховної роботи цієї ж школи.

Творча діяльність талановитого педагога була гідно оцінена керівництвом, і в 1977 році Надію Павлівну було обрано депутатом Вінницької міської ради. Але такій працьовитій людині не вдалося повністю реалізувати свої мрії на майбутнє, і в 1978 році у зв’язку із сімейними обставинами Надія Павлівна вимушена була переїхати за місцем військової служби свого чоловіка до Чехословаччини. З 1980 по 1983 рр., проживаючи в місті Млада-Болислав, працювала заступником директора з виховної роботи у звичайній школі з російською мовою навчання.

З 1983 року працювала вчителем української мови та літератури у середній школі №19. 

Керівництво міста врахувало досвід та плідну працю Надії Павлівни, і у листопаді 1988 року наказом управління народної освіти Вінницького облвиконкому її було призначено на посаду директора середньої школи №19 м. Вінниці. 

Двадцять один рік очолювала заклад Надія Павлівна, сумлінно виконуючи свої трудові обов’язки, мужньо тримаючи на собі відповідальність за діяльність педагогічного колективу, а також була для дітей не тільки серйозним керівником, а й добрим порадником у слушну годину.

Вигорчук Надія Володимирівна

Село Джулинка, що на Бершадщині, де тихо котить води Південний Буг, де земля пахне полином та збіжжям і майорить зеленню соснового бору, зимової  пори  четвертого лютого 1948 року в сім’ї хліборобів народилося жадане дитя, яке нарекли Надійкою.

У місцевій школі закінчила одинадцять класів ще й здобула професію слюсаря-авторемонтника ІІІ розряду. Навчання в школі було цікавим та різноманітним. Багато уваги приділялося позакласній роботі (предметні гуртки, праця на пришкільних ділянках, на колгоспних ланах), піонерським та комсомольським дорученням.

Повноліття. Мрія стала дійсністю, підхопила мене, як писав М.Стельмах, «на лебедині крила» та й понесла «через діброви, села, ріки  до того казкового міста,  де скільки хочеш читай книжок і вчися аж на вчителя». Я – студентка Вінницького державного педагогічного інституту ім. М.Островського.

Відлунали звуки випускного вальсу. Привітно відкрила двері школа №8. Її директор, Левченко Афанасій Мусійович, радо зустрів молоду вчительку. Саме там здобувала педагогічний досвід, проростала серцем у професію. Згодом -  щкола №29,  профтехучилище №7,  методична робота.

1986 рік. У місті побудовано  школу №16, у якій був сформований  прекрасний колектив, чудова творча атмосфера. Лунке пісенне джерело  надихнуло на створення клубу «Чиста криниця», що плекала народні традиції, звичаї, обряди. Дійства, у яких брали участь і учні,і вчителі, завжди мали великий успіх.

Нове призначення. Заступник директора з навчально-виховної роботи школи №18.  Нові турботи та клопоти: наради, педради, атестація вчителів, уроки…

Грамоти міського, обласного управлінь освіти, а також Міністерства освіти та науки України)  є досягнення його учнів, їх життя, і відчуття того, що ти допоміг становленню ЛЮДИНИ.

Шепелєва Людмила Дмитрівна

Шепелєва Людмила Дмитрівна, вчителька англійської мови. народилась на землі легенд, пісень і сонця  3 березня 1948 року в селі Михайлівка Ямпільського району Вінницької області в сім’ї службовців.

В період з 1966 по 1971 роки навчалась у Вінницькому державному педагогічному інституті ім. М. Коцюбинського. Після інституту поїхала працювати в село Дзигівка Ямпільського району за розподіленням. Пропрацювавши два роки, повернулась працювати до своєї рідної школи №1 в м. Ямпіль, де працювала вчителем і заступником директора школи з виховної роботи понад 5 років.

З 1978 року проживає і працює в м. Вінниця.

Понад 7років працювала у середній школі № 3 заступником директора з виховної роботи та вже понад 28 років у ЗШ №18, з них 25 років  - заступником директора з навчально-виховної роботи школи І ступеня та вчителем англійської мови.

Шепелєва Людмила Дмитрівна - учитель англійської мови закладу «Загальноосвітня школа І-III ступенів №18 Вінницької міської Ради», вчитель-методист, дає учням міцні і ґрунтовні знання, відкриває інтерес до іноземної мови, усного мовлення. Її учні беруть участь у міських олімпіадах з англійської мови. Педагог приділяє велику увагу вихованню в учнів бажання вчитись, бути людяними, добрими людьми.

Братко Таміла Петрівна

Братко Таміла Петрівна, 1945 року народження, вчитель фізики.

Учитель, наставник – ці  поняття можна віднести до вічних. Скільки існує людство, стільки буде існувати поняття «вчитель».

Вчитель – артист. Його роль триває не годину і не дві, а довгі роки. Він повністю занурюється у свою роль, живе нею.

Вчитель – лікар. Лікар, який лікує не тільки тіло, а й  душу. Багатьох  своїх «пацієнтів» лікує роками, багато з них не хочуть і  не прагнуть лікуватися. Пройде багато років, перш ніж «пацієнт» відчує, що дав йому вчитель і подякує йому за це.

Вчитель – будівник. Він будує людські долі. Але при цьому не треба забувати, що вони не з бетону, а з кришталю. Одне невірне  слово, неакуратний рух,  і можна зламати все, що будував так довго.У той же час, вчитель – проста людина. Адже бути вчителем – це природна якість. Недаремно кажуть: вчителем не стають, а народжуються.  Він будує людські долі. Але при цьому не треба забувати, що вони не з бетону, а з кришталю. Одне невірне  слово, неакуратний рух,  і можна зламати все, що будував так довго.У той же час, вчитель – проста людина. Адже бути вчителем – це природна якість. Недаремно кажуть: вчителем не стають, а народжуються.

Кічмаренко Марія Степанівна

Доля дарує кожному з нас Учителя. Так, саме Учителя з великої літери. Ти можеш його зустріти, щойно малям переступиш шкільний поріг, а, може, це побачення відбудеться вже у старших класах.

Саме таким Учителем для багатьох стала Кічмаренко Марія Степанівна, яка вже майже півстоліття «серце віддає дітям». Сором’язливою піонервожатою переступила вона поріг Вінницької школи-інтернату і швидко стала незамінною. Як згадують колеги, діти постійно були поруч: то разом готували вистави, свята, саджали дерева, квіти, чаювали у Маріччиній (а саме так усі її називали) невеликій кімнатці, обговорюючи усе на світі… Тож недивно, що і, почавши викладати, Марія Степанівна зуміла зацікавити учнів, розкрити красу рідного слова. Коли стала директором Вінницької школи № 22, створила творчий колектив однодумців. Багато уваги приділяла молодим учителям, допомагаючи їм оволодіти педагогічною майстерністю. Саме завдяки Марії Степанівні, протягом надзвичайно короткого терміну було добудовано нове приміщення з просторими й світлими класами, гарно облаштованими майстернями, затишною їдальнею. Сьогодні у «старій» школі навчається малеча і мало хто може повірити, що колись тут уроки розпочиналися о восьмій годині ранку, а закінчувалися о пів на дев’яту вечора; що у тринадцяти класах здобувало знання аж вісімсот п’ятдесят учнів.

Тричі Марію Степанівну Кічмаренко обирали депутатом Верховної Ради України. І вона робила усе, аби виправдати довіру: допомагала односельчанам, які просили покращити благоустрій рідного села; самотнім матерям, які залишилися без роботи; несправедливо засудженим – усім, хто звертався до неї. Чужу біду переживала, як свою.

Марія Степанівна Кічмаренко є Заслуженим учителем України, має нагрудні знаки імені Василя Сухомлинського та « Відмінника народної освіти», безліч дипломів та грамот, але пишається вона не цим: радіє, що багато колишніх учнів продовжує її справу; тішать листи, які приходять з усього світу; численні запрошення на весілля, родини. Учні пам’ятають свого Учителя.

Поліщук Григорій Іванович

У народі кажуть, що педагогіка – найтонше мистецтво, а учитель – то коваль людських душ. Таким ковалем був, є і, сподіваємося, ще багато років буде Поліщук  Г.І. Ось уже 51 рік віддає він своє щедре серце дітям. Мудрий наставник, досвідчений педагог, майстер своєї справи, який здатен зрозуміти, допомогти, уміє навчити учитися, жити, любити, творити.

Очоливши у 1982 році найбільшу в мікрорайоні «Вишенька» школу, разом з педагогічним колективом досяг високих результатів в навчально-виховній роботі. Навчальний заклад став учасником  ВДНГ  у Києві і був занесений на обласну Дошку пошани. Це була перша у мікрорайоні українська школа.

У 90-их роках 23 школа стала в авангарді руху – створення шкіл і класів нового типу. Тут відкрились ліцейно-педагогічні класи, де учні отримували вагомі знання з педагогіки, логіки, риторики, літератури рідного краю. Ініціатором створення таких класів був, звичайно, Григорій Іванович.

У 1996 році була створена школа нового типу – школа-гімназія, яку продовжував очолювати відданий своїй справі, своєму покликанню мудрий керівник – Поліщук Григорій Іванович. Треба віддати шану тому, що Поліщук Г.І. віддав посаді директора немало-небагато 30 найкращих років.

Нині, незважаючи на поважний вік, Григорій Поліщук не лише виховує підростаюче покоління, але й продовжує писати вірші, захоплюється туризмом, займається садівництвом, відвідує Вінницький народний хор.

Василенко Надія Володимирівна

Першими  вітрилами в житті людини стає рідна школа. 54 роки тому в районі Мурів відпливла від берега  і  помандрувала у далеке плавання  Вінницька середня школа № 29.

Педагогічний колектив  високо оцінює працю  четвертого директора середньої загальноосвітньої школи № 29 – Василенко Надії Володимирівни, яка очолювала його з 1982 року по 2005 рік.

Педагогічну діяльність почала з посади вихователя Вінницької школи-інтернату.

З 1971 по 1976 роки працювала в ЗОШ № 32 м. Вінниці вчителем математики та організатором позакласної та позашкільної роботи. З 1976 року працювала директором СВШ № 24.

У 80-ті роки була головою Замостянської жіночої ради, представляла інтереси жінок, дітей у міських та обласних відомствах.

З 1993 по 1994 рік - депутат міської ради, секретар комісії з питань гласності та соціальної справедливості.

З 1998 по 2002 рік - депутат міської ради, заступник голови комісії з питань соціального захисту населення, материнства та дитинства.

Надія Володимирівна  плідно працювала директором в одному з найбільших закладів освіти області, який, завдяки її старанням, у 1997 році набув статусу  закладу нового типу з ранньою  профілізацією -   школою-гуманітарно-естетичним колежем № 29.

Надія Володимирівна  є професіоналом За втілення в практику очно - заочної системи навчання робітничої молоді , яка сприяла підвищенню якості навчання, була нагороджена у 1978 році значком «Відмінник народної освіти УРСР». У 2000 році  їй було присвоєно почесне звання "Заслужений учитель України". За вагомий внесок у розвиток освіти  Надія Володимирівна була відзначена грамотою та медаллю Кабінету міністрів України.

З 2005 року по  сьогодні Надія Володимирівна працює у Вінницькому обласному інституті післядипломної освіти педагогічних працівників. Захистила дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата педагогічних наук «Підготовка керівників загальноосвітніх навчальних закладів до інноваційної діяльності» (2007р). Отримала почесне звання доцента (2009р).

Шевчук Олексій Олексійович

Чесність, порядність, безмежна відданість школі протягом не одного десятиліття. Вірність, вивірена часом - так можна сказати про директора, про нашого директора Шевчука Олексія Олексійовича.   

Двадцять років біля керма, двадцять років над учителями, учнями, батьками, але скоріш не над, а з ними.

Суворість, виправдана сильним характером керівника, вихователя, його бездоганною поведінкою і дивовижним поєднанням з добротою, не викликала злості до нього ні в колег ні в учнів.

Саме на останні дні його директорства (1992 р) припали нелегкі дні переходу школи на навчання українською мовою.

У своїй роботі Олексій Олексійович непримиренний до байдужості і відсутності патріотизму бо й сам він є патріотом своєї школи.

Він став як символ - оберіг тридцятої.

Ткаченко Валентина Анатоліївна

Вчитель….Здавалося б таке просте, таке звичне, легке для сприйняття слово. В той же час воно містить стільки поваги, розуму, мудрості, виваженості… Можна продовжувати до безкінечності. Всі ці слова справедливо характеризують не просто учителя, а учителя з великої літери Ткаченко Валентину Анатоліївну.

Восени 1961року колектив школи №30 поповнився молодим творчим вчителем математики. Кожний день, рік за роком, Валентина Анатоліївна впевнено набирала досвіду, заслуговуючи повагу колег та любов учнів. Педагогічний стаж 30 років, 17 з яких пропрацювала на посаді заступника директора.

Валентина Анатоліївна - багатогранна. Вчитель і наставник, і актор, і лікар дитячих душ… і проста людина зі своїми радощами та турботами. 

Професія вчителя вічна, її ніхто не зможе замінити. Адже саме вчитель сіє те перше зернятко знань в дитини, яка в майбутньому стане Людиною і  буде завжди пам’ятати того, хто посіяв зернятка знань в її людській душі і свідомості.

Кухарська Валентина Олексіївна

Легких уроків у житті не буває, бо нелегко виробляється в людини власний погляд на речі, інтерес до глибинного пізнання їх сутності. Не можна навчити дитину мислити, не виробивши в неї здатності долати перешкоди, бо навчання - це передусім важка праця.

Кухарська Валентина Олексіївна – вчитель світової літератури та російської мови,  є саме таким працьовитим та наполегливим педагогом.

Звичка працювати, не покладаючи рук на свій успіх та авторитет  завжди відзначала Валентину Олексіївну серед оточуючих.

Усіх хто знайомі з цією чудовою людиною вражає її простота, людяність, висока культура спілкування. Можна впевнено сказати, що усім учням пощастило з таким педагогом, бо в ній захоплює все: дивовижна ерудиція, невичерпна й водночас цілеспрямована енергія, душевна теплота й доброзичливість, з якою вона ставиться до своїх учнів, а також до всіх людей, які її оточують. Вона вчить  бути мужніми, не лякатися життєвих труднощів, мати почуття власної гідності.

Колег по роботі дивує невтомність Валентини Олексіївни у праці. І звичайно, працюючи поряд з такою людиною, кожен  і сам переймається її творчим ставленням.

Вільчинська Світлана Францівна

Світлана Францівна - не лише Педагог з великої літери, а й учитель життя. Вона спонукає учнів до усвідомлення їхніх сил та пробуджує в них любов до духовності та краси. Світлана Францівна переконана в тому, що кожна дитина – творча особистість, зірочка. І допомогти засяяти цій зірочці – головне завдання педагога. Ніщо так не звеличує і не дає право почуватися людиною (в найвищому сенсі цього слова), як праця, в яку вірить і любить Світлана Францівна.

Людина приходить у цей світ, щоб «народити танцюючу зірку». Тобто осмислити себе й досягти своєї мети. І Світлана Францівна як педагог прагне досягти в житті простого дива – сіяти талант і творити добро Вона намагається привести сучасних учнів до вогнища їхніх талантів, бо вірить. 

Ця Людина сіє в душах своїх учнів добре, розумне, вічне, яке, в свою чергу, повертається сторицею.

Павлова Галина Петрівна

Ерудована і творча, толерантна і вимоглива, весела й життєлюбна – саме такою знають Галину Петрівну вчителі та люблять учні. У неї дивовижна ерудиція, невичерпна і водночас чітко скерована енергія, душевна теплота і доброзичливість, із якою вона ставиться до всіх і до оточення. Це мудрий порадник, вимогливий директор, надійний захисник і опора, вірний друг і просто добра людина.

Вона трохи схожа на Снігову королеву, а за характером – це справжня Залізна Леді.

Стара школа. Де робиться ремонт та прибирають силами учнів, вчителів, батьків, завучів та директора… Школа. Звичайна школа. Де кожний день проблеми: розбите вікно, пропущений урок, синяк під оком, знову двійка… Це робота з 7.40 і до нескінченності. Це безсонні ночі, головна біль і біль у серці: чому не вдалося? Як зробити краще? І, напевне, це сльози. Але ніхто їх не бачив. Хіба що на випускних вечорах, коли Вона випускала своїх «пташенят» в доросле життя, таких гарних, квітучих і прекрасних та задумувалася: чи встигла все вкласти в їх юні голови? І для кожного знайшли свої, тільки йому одному зрозумілі слова. Випускники. Вони ще прийдуть сюди – дорослими, все усвідомивши та переоцінивши і приведуть до школи своїх чад.

Галина Петрівна зробила гідний внесок в династію своєї родини. Так педагогічний стаж по лінії матері склав близько 250 років. Про своє покликання говорить Галина Петрівна з посмішкою на обличчі:  «Важке, але таке щасливе педагогічне життя подарувала мені доля. Бо то щастя жити і працювати в чудових колективах, в оточенні людей-однодумців, постійно чути дитячий гомін, сміх, радість, бачити, як на твоїх очах діти дорослішають, мужніють, як змінюються їх погляди, вимоги, самооцінка. Щастя знати, що і твоя краплинка праці вкладена в дитячу душу».

Пилипенко Ганна Федорівна

Першу вчительку школярі обожнювали, класного керівника – поважали, а про завуча школи навіть говорили з особливою повагою. За плечима Ганни Федорівни чимало справжніх педагогічних здобутків: тисячі випускників, вдячність батьків, радість від перемог на міських олімпіадах, майстер-класи для молодих колег, та численні нагороди – від районного до обласного рівня, звання «вчитель-методист».

Усе змінилося неймовірно швидко: тепер, не так уже й часто зустрінеш справжнього Вчителя. Саме того, з Великої Літери. Адже присвятити життя тисячам чиїхось дітей дуже нелегко. Колись обрала майбутній фах за покликанням. Іще будучи школяркою, навчалася залюбки, додатково пояснювала на перервах те, що друзі на уроках не вловили, і вже тоді дуже хотіла стати вчителькою. Те, що встигла зробити за роки шкільного досвіду ця вчителька, не переповісти кількома словами. За що б вона не взялася, усе вдавалося на найвищому рівні – новаторство в навчанні та вихованні учнів, методична робота, щорічні успіхи учнів. Важливо, що вона не просто навчала, а намагалася покращити, удосконалити методи навчання. Це гарантує високий рівень знань учнів і вміння скористатися ними в будь-якій конкретній ситуації.

Давньоримський філософ Сенека зазначив, що про свої здібності людина може дізнатися, лише спробувавши застосувати їх на практиці. Саме це Ганні Федорівні вдалося сповна! 

Крюченко Олександра Сергіївна 

Життєве кредо Олександри Сергіївни – служити людям і справі, заряджати всіх і кожного своєю енергією.

Любов і повагу учнів не можна заслужити, лише озброївшись сучасними методиками, новими технологіями, концепціями. Потрібна ще й нелегка праця душі. Головне – навчитися бачити і цінувати в дитині ту неповторну індивідуальність, яка відрізняє всіх нас одне від одного, зуміти забезпечити свободу самовияву цієї особистості, зрозуміти, що дитина – людина, котра має своє уявлення про світ, свій досвід і свої почуття. Доброта, милосердя, чесність, порядність, любов до Батьківщини – ось ті риси, які Олександра Сергіївна намагалася виховувати в своїх дітях. Ці риси  в усі віки становили неминущу цінність людської культури. Вона вважала, що повинна прищепити смак до інтелектуальної праці: мислити, вести діалог… Вчила відчувати діалектику душі.

Головне в Олександри Сергіївни те, що все її життя – це систематична і щоденна натхненна праця. Характерною рисою роботи цієї унікальної особистості є її захопленість: життям, творчістю, дітьми. А свої найпотаємніші мрії вона викладала у віршах, які були сповнені віри у красу людського буття.

Шевчук Віталій Арефійович

Інтелігент душі і лицар духу, справжній патріот і мудрець-філософ – так можна охарактеризувати Віталія Арефійовича Шевчука, колишнього директора закладу «Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів  № 33 Вінницької міської ради» (1983-2003 рр). 

Хто мав щастя спілкуватися чи працювати з ним, той назавжди в серці залишив ауру безмежної батьківської доброти, лицарське відношення до жінок та всепоглинаюче людинолюбство.

Віталій Арефійович відбувся в житті як Людина: він був поміркованим і розумним керівником школи, учителем-інтелектуалом, нині шанований викладач фізики у Вінницькому національному медичному університеті ім. М. Пирогова, виростив двох синів-соколів, став турботливим дідусем онукам і дівчинці-краплинці правнучці. І пару Господь послав Віталію Арефійовичу прекрасну – Людмилу Антонівну -    жінку-берегиню, чудову господиню, мудру й вірну супутницю. І йдуть вони в парі рука в руці вже майже півстоліття.

У 1997 році Віталій Арефійович, даючи інтерв’ю кореспонденту «Панорами», сказав: «Життєві шляхи такі різні й неповторні, як і люди. І лише професія, обрана за покликанням, гарантує щастя людині. Це – як любов: по-справжньому щасливі ті, у кого вона перша й остання. Диво щоденне і неповторне – праця учителя!» 

Коли кілька років тому Шевчук  Віталій Арефійович завітав на традиційну зустріч з випускниками, всі гості в залі встали, вшановуючи свого Учителя!

Людина, котра має такі чисті небесно-сині очі й таку творчу незайману душу не може не залишити слід на землі.

Сітарська Віра Степанівна

Славетна російська земля, що дала наснагу багатьом шанувальникам рідного слова, вивела й Віру Степанівну Сітарську на філологічну стежку.

Після успішного закінчення середньої школи дівчина вступила на історико-філологічний факультет Ульянівського державного педагогічного інституту.

З 1967 року Віра Степанівна працювала вчителем російської мови в Литві. Навчальну роботу успішно поєднувала з виховною, засіваючи в дитячих серцях зерна любові до рідного слова.

У 1970 році Сітарська В.С. була призначена на посаду заступника директора з навчально-виховної роботи вм. Білогірському Амурської області. Згодом Віра Степанівна почала працювати інспектором міського відділу народної освіти.

 На початку 80-х родина Віри Степанівни переїхала в Україну. 1983 року Хмельницький районний відділ народної освіти призначив Сітарську В.С. на посаду завідуючої методичним кабінетом.

У 90-х українська освіта активізувала роботу, спрямовану на піднесення культури мови. Одне з чільних місць у цій діяльності належить Вірі Степанівні Сітарській. З 1991 року і до виходу на пенсію творчо й сумлінно вона працювала заступником директора з навчально-виховної роботи СЗШ № 35 м. Вінниці. Учитель-методист постійно проводила відкриті уроки для вчителів російської мови, ретельно готувалася до своїх лекцій, які читала для вчителів-слухачів курсів при обласному інституті післядипломної освіти педагогічних працівників. Була зразком ерудованості, зовнішньої і внутрішньої привабливості, учительського вміння. Саме за ці професійні якості її було нагороджено нагрудним знаком «Відмінник народної освіти».

Гардига Софія Миколаївна

Серед увінчаного доброю славою учи­тель­ства подільського краю яскраво про­ме­ніє відоме на Вінниччині ім’я Софії Мико­лаївни Гардиги – учителя-творця, мудрого наставника, людини з добрим серцем і світлою душею. Правду кажуть люди: «Учителем потрібно народитися», адже святе покликання – любити, плекати, навчати дітей, ростити із них особистість, надихаючи їх на свідоме і довге життя.

У післявоєнному 1947 році вона стала студенткою Одеського державного уні­ве­р­ситету ім. Мечнікова. Отримала спеці­а­льність учителя української мови та літератури.

54 роки педагогічної праці віншу­ють славою її звершення і здобутки, хоча подароване богом життя виявилося надто бурхливим, непередбачуваним, на­си­­ченим яскравими подіями, радощами, болем і сумом. Ця чарівна, душевно сильна і мужня жінка іде життям з гордо піднятою головою: їй є чим пишатись.

Змістовні та яскраві сторінки вписані Гардигою С.М. у літопис життя Вінницького міського палацу піонерів та школярів впродовж 1978-1985 рр. Саме в період її керівництва закладом значно зміцнилась його навчально-матеріальна база, були по-сучасному обладнані кабінети, музеї, придбані ав­то­бус та автомобіль, навчальні тренажери та станки. Активно почав працювати Клуб інтернаціональної дру­ж­би, міцніли стосунки з дітьми різних країн через листування, зустрічі, форуми ми­ру і дружби; школи піонерського та ком­со­мольського активу; неоці­нен­ною за значимістю була робо­та двох міських літніх таборів «Барабан» (на базі пала­цу) та військово-спортивного табору «Зірниця», який базувався в Прибузькій школі-інтернаті, та в школі-інтернаті с. Глу­хівці Калинівського району.

Про­тягом 20 років Софія Мико­лаївна вирішувала долі дітей, будучи постійним членом комі­сії у справах неповнолітніх, вона була лектором товариства «Знання», одним із організа­то­рів створення редколегії сту­дент­ської газети медунівер­ситету «Молодий медик», яка випускається і сьогодні. Софія Миколаївна – учасник великого руху за мир між народами. У складі делегації активістів Фонду Миру СРСР 1982 року вона представляла Україну на Міжнародному форумі в м. Будапешті.

Трудова діяльність С.М.Гардиги заслужено відзначена, найперше, шаною та любов’ю колишніх вихованців, колег, а також керівництвом міста і області. Вона – «Відмінник освіти України», «Отличник просвещения СССР», Софія Миколаївна нагороджена Почесною грамотою Президії Верховної ради УРСР та медаллю – додатком до неї. За успішну роботу та участь у громадському житті нагороджена грамотою Посла СРСР в Тунісі, за зміцнення миру між народами нагороджена Почесною грамотою Фонду миру.

Грінченко Лариса Павлівна

Робота Лариси Павлівни у Палаці розпочалась 1973 року з посади мето­диста, а згодом заступника директора з навчально-виховної і методичної ро­бо­ти. Пройдений шлях від звичай­ного працівника до директора закладу до­по­міг здійснювати керівництво Пала­цом дітей та юнацтва на високому рівні. Адже гарний лише той керівник, який на власному досвіді відчув усі особливості роботи, гострі кути та проблеми підлеглих.

Лариса Павлівна пам’ятає майже кожну дитину, яка відвідувала Палац, в обличчя і на ім’я. Це завжди було приємно – знати і відчувати, що за тобою спостерігають, знають про твої успіхи та проблеми, що ти потрібен, що тобі завжди допоможуть, підтри­ма­ють та порадять. Саме таку атмо­сферу для вихованців ство­рила Лариса Павлівна у Палаці. По-іншому і бути не могло. Багаторічна праця на педаго­гічній ниві, а саме: на посаді старшої вожатої (навчаючись одночасно у Вінницькому педа­гогічному інституті ім. М.Ост­ро­в­сь­кого), організатора поза­класної та позашкільної роботи, учителя росі­й­ської мови та літератури дала свої результати. Любов до дітей, уміння налагоджувати стосунки з ними при­йшло від матері, котра працю­вала вчителькою. А власне матери­н­ство зміцнило ці почуття і додало досвіду. Адже Лариса Павлівна (звичайно ж разом із чоловіком) виростила двох чудових доньок, якими направду може пишатись.

Сильна, вольова, цілеспрямована і водночас ніжна й турботлива, вона має зовсім не жіноче хобі – риболовлю. Це можливість відволіктися від щоденних турбот, зібратися з думками і просто відпочити душею, оскільки рибалить вона завжди зі своїм найдорожчим скарбом – онуком Дмитром. Ларису Павлівну Грінченко можна вважати дійсно багатою жінкою. Цьому підтвердженням є ще одна, дорога її серцю перлина – онук Максим – талановитий скрипаль, переможець численних міжнародних конкурсів, бабусина відрада та гордість.

За сумлінну працю та активну життєву позицію Грінченко Л.П. наго­род­жена: Грамотами управління освіти Вінницької міської ради, управ­лін­ня освіти і науки Вінницької обласної державної У січні 2001 року Грінченко Лариса Павлівна визнана «Людиною року – 2000» в номінації «Громадський діяч року».

Вітковська Надія Семенівна

Вінничанка Надія з’явилася на світ золотої осені – улюбленої пори улюбленого поета. Коли почалася війна, їй не було ще й рочку. Батько загинув. Голодні, холодні воєнні роки допомогли пережити добросердечність мами Антоніни, тітки Парасі, бабці Соломки. Саме від мами вперше почула народні пісні, прислів’я, приказки, казки. Пройнялася її добротою, повагою до людей, любов’ю до рідного краю. Від мами у неї і особливе чуття рідної мови, доброзичливість.

У Вінницькому педінституті, куди одразу після закінчення школи вступила, зустріла близький її вподобанням світ романтичної педагогіки і мистецтва. Пощастило і на куратора. Ним була Анна Борисівна Щербо. Відтоді зародилася дружба двох талановитих людей, яка збагатила педагогічну науку і практику. А. Б. Щербо захопила вихованців високим мистецтвом: виставами Вінницького театру, творчістю майстрів сцени Києва, Москви, Ленінграду. Аби навчитись відчувати музичну класику, слухали цикли концертів симфонічного оркестру. На мізерну студентську стипендію купували платівки. Водночас писали сценарії, розігрували п’єси, давали концерти на студентській сцені.

Надія з подругою Галею вирішили звернутися до Міністерства освіти за направленням на цілинні землі, щоб там освоювати педагогічний простір. На загальне здивування, до інституту надійшло аж 30 направлень.

…Чотири роки на цілині дали великий імпульс для творчого пошуку. Була повна свобода вибору засобів і форм роботи, справжня свобода творчості.

Коли повернулась до Вінниці, уже мала маленького синочка. Влаштовуючись на роботу, запевнила директора школи №22: «Доки працюватиму, не почуєте про дитину». Слова дотримала: ніхто в закладі не знав, що у Вітковської є дитя. Школа працювала в три зміни, і маленька піонерська кімната завжди була переповнена. Тут розв’язувалися важливі проблеми. Вожата Надія знала кожного піонера. До буфету, вчительської жодного разу не зайшла – було незручно: ще подумають, ніби байдикує. Під час нетривалих перерв, вириваючись із бурхливого виру справ, забігала додому, прала, мила дитину і подумки докоряла собі, що так мало з нею спілкується.

До 17-ї школи прийшла у 1968 році  і тут зустріла людину, яка відіграла в її педагогічній біографії чи не найважливішу роль, - знаменитого директора               О. П. Соловйова.

22 роки в 17-й школі – час сходження на вершину педагогічного мистецтва. Тут утвердилась особлива педагогіка і дидактика, своя методика навчання і виховання. Але для митця немає вершин, на яких би він зупинився в своїй творчості. Н. Вітковська вчить і наполегливо вчиться. Вона – учитель початкових класів першої сімейної школи «АІСТ» і водночас доцент, працює в педуніверситеті. Неодноразово була на евриканських зборах, фестивалях альтернативних шкіл, опановувала нові педагогічні системи, школу Монтессорі, Вальдорфську школу, вивчала новаторські освітні технології. І весь час вона – учениця своїх учнів.

Яблонь Степан Миколайович

Яблонь Степан Миколайович народився 2 жовтня 1928 року в с. Яргорів Монастирського району Тернопільської області в селянській родині.

В 1936 році вступив в 1 клас Яргорівської початкової школи, три класи якої закінчив у 1939 році. Після визволення Західної України Радянською Армією продовжував вчитися і в1941 році закінчив 4 класи.

З 1941 по 1944 Степан Миколайович знаходився на території, тимчасово окупованій німецькими фашистами, допомагав батькам по господарству, навчався на дому в учителів, відвідував Монастирську семирічну школу.

Після визволення від фашистської окупації Степан Миколайович вирішує продовжити навчання. Він навчається в Бучацькій середній школі №2, яку закінчив в 1948 році.

В тому ж році Степан Миколайовичвступив на заочне відділення Кременецького учительського інституту, який на той час був дворічним. Одночасно він починає працювати вчителем Білявинської початкової школи Бучацького району.

Але довго попрацювати не вдалося. В цьому ж році його було призвано на службу до армії, де Степан Миколайович прослужив три довгих роки.

Згодом Степан Миколайович був переведений в Скалу-Подільську тієї ж Тернопільської області. Працював він в місцевій середній школі вчителем фізики. Тут він став не лише висококваліфікованим вчителем, але й був призначений на посаду завуча та директора. За свою багаторічну плідну працю був нагороджений значком «Відмінник освіти України». Він постійно був у пошуку, в роботі. Працюючи в школі, він сам виготовляв багато приладів для проведення практичних і лабораторних робіт з фізики.

Степан Миколайович не лише прекрасний педагог та керівник. Він чуйний та уважний чоловік і батько. В 1954 роцівін одружився з вчителькою Галиною Василівною Мороз. Вони мають дві чудові доньки.

В 1970 році сім’я переїжджає до Вінниці. Степана Миколайовича було направлено на роботу в середню школу №1 на посаду вчителя фізики. Знову новий колектив, нові учні. Але, знаючи характер Степана Миколайовича, не важко здогадатися, що і тут він був авторитетом для учнів та щирим і розуміючим колегою для вчителів школи.

Восени 1973 року Степана Миколайовича переводять на посаду заступника директора середньої школи №4.

В січні 1974 року Яблоня С.М. призначають директором школи №21, де він працював до виходу на пенсію в 1988 р.

Але, залишивши вчителювання в середній школі №21, він не зміг сидіти вдома, обходитися без спілкування та роботи з дітьми. І з 1988 по 2003 р.він працює вчителем фізики в середній школі №35.

Зараз Степан Миколайович перебуває на заслуженому відпочинку. Його педагогічний шлях складає 54 роки і 10 місяців.

За свою багаторічну працю на освітянській ниві Степан Миколайович має багато відзнак: старший вчитель, Відмінник народної освіти, вища категорія, медаль «Ветеран праці», багато чисельні грамоти.

Мулик Алла Тимофіївна

Мулик Алла Тимофіївна народилася 11 грудня 1940 р. в місті Тульчин Вінницької області в сім’ї військовослужбовця. У 1958 році закінчила Тульчинську середню школу № 3.

У 1960 р. поступила до Вінницького державного педагогічного інституту ім. М. Островського, після закінчення якого отримала спеціальність вчителя початкових класів.

З 1967 року по 1974 рік працювала на посаді вчителя початкових класів Тульчинської школи-інтернату. Робота в Тульчині сформувала у вчительки добросовісне, творче, відповідальне ставлення до своєї справи, загартувала мудрого, терпелячого, вимогливого, глибокого вчителя.

У 1974 році Алла Тимофіївна з радістю переїхала на постійне місце проживання до міста Вінниці та з 15 серпня була призначена на посаду вчителя 1 – 3 класів у середню школу № 17. Почались роки відданої, плідної, наполегливої праці, результатом якої стала освіта та виховання сотень талановитих учнів.

За 50 років педагогічної діяльності вчителька досконально оволоділа методикою викладання в початковій школі, постійно застосовувала найсучасніші прийоми, була лектором в ІПОПП, розробила свою систему роботи з обдарованими дітьми з математики. Її учні неодноразово перемагали на альтернативних олімпіадах, були призерами різноманітних конкурсів.  За участь в експерименті у роботі з обдарованими дітьми по прискореному навчанню, який тривав з 1989 року, отримала звання «Заслужений вчитель України»,  1991 р. нагороджена значком «Відмінник народної освіти».

За творчу, сумлінну працю, вагомий особистий внесок у справу навчання та виховання юних громадян нагороджена грамотами Міністерства освіти України, Вінницької міської ради, Департаменту освіти.

Сапига Лідія Анатоліївна

Сапига Лідія Анатоліївна народилась 29 квітня 1941 року в селі Столпці Рязанської області.

З 1948 по 1958 рік навчалась у Столпянській середній школі.

У 1959 році приїхала до м. Вінниці, де поступила на навчання у Вінницькій державній педагогічний інститут ім. М. Островського, який закінчила в 1963 році.

Після закінчення інституту за розподілом була призначена вихователем у Рахнянську школу – інтернат, після 3-річної роботи в інтернаті була переведена на посаду  вчителя початкових класів у Вінницьку школу – інтернат.

З 1969 року  до виходу на пенсію у 2006 році працювала вчителем початкових класів у ЗОШ № 2 м. Вінниці.

Доля принесла Лідії Анатоліївні 4 цікавих роки роботи в посольській школі в МНР (1979 – 1983 р.), де контингент учнів був інтернаціональним : радянські діти, монгольські, болгари, поляки, німці, угорці, румуни.

Протягом 18 років Лідія Анатоліївна була керівником методичного об’єднання вчителів початкових класів ЗОШ № 2, більше 10 років – секретарем педагогічної ради. «Відмінник народної освіти», вчитель – методист, неодноразово нагороджена грамотами міського відділу освіти, грамотою відділу радянських шкіл в МНР. Педагогічний стаж учительки - 45 років.